|
|
|
|
Карта України,виготовлена учнями школидо Дня Миру |
Фотогалереї З історії школи
Кабінети
Медіатека
Новорічні композиції - 2018
Виставка робіт з декоративно-прикладного мистецтва - 2018
"Осінні мотиви" - 2018
«Подільські писанки» - 2018
День соборності України - 2018
Новорічні композиції - 2017
"Барви осені" - 2017
Дитячий форум у Львові - 2017
"Темп" - 2017
День соборності України - 2017
"Класні" постери
Виставка «Своїми власними руками» - 2014
Новорічні композиції - 2012
Новорічні свята - 2012
"Сонечко" - 2011
"Темп" - 2011
"Водограй" - 2011
Ретро-клас
Педрада
Гості з Хакасії
|
Мій останній перший дзвінокОстанній перший дзвінок… Звучить парадоксально, але правдиво. Кілька хвилин меланхолії, кілька ностальгії, ще трохи часу на те, аби поспілкуватися з однокласниками, обмінятися враженнями від проведеного літа, а завершується все хвилинами невимовної радості та щастя. День, сповнений веселощами, хвилюванням, а в повітрі відчуваються ноти замріяності та сподівань на успішний навчальний рік. Цього року підготовка до школи відрізнялась мало чим. Я так само ретельно підбирала собі одяг, взуття, зошити, щоденник та інше канцелярське приладдя. І все було б як раніше, та відчуття зовсім не ті. В голові не вкладається, що це мій останній рік в школі. Я ж досі пам’ятаю, як збиралась в перший клас. Мама напрасувала мені новеньку білу блузу, спідничку, дістала з шафи нещодавно куплені банти, купила букет червоних гербер. Хвилюючись, я переступила поріг школи і побачила ще 29 пар переляканих очей, які так само ховались за величезними охапками квітів, чи то від сторонніх поглядів, чи то від сором’язливості. Тоді я дізналась, що це мої майбутні однокласники. До нас зверталися десятки людей, бажали нам, аби ми сумлінно навчались та шанували вчителів. А потім одинадцятикласники подарували нам розмальовки і фломастери та повели за руку до школи. У той момент вони здавались мені такими великими. Думала, що момент, коли я так само поведу першачків такий недосяжний... І ось тепер я стою на тому ж самому шкільному подвір’ї, так само хвилююсь, як і одинадцять років тому. В моїй голові проноситься сотня думок за секунду, руки тремтять, очі зрадливо наповнюються слізьми. В такий зворушливий момент, не хочеться думати, що це востаннє, що ще трішки, і я, можливо, більше ніколи не переступлю поріг рідної школи, що більше не скуштую булочку з корицею зі шкільної їдальні, не просиджуватиму уроки фізкультури в місцях, що до спорту жодного відношення не мають. Зараз я знаю одне: в запасі є ще рік. Останній рік, за який треба встигнути зробити все, що хотіла: нарешті навчитися стрибати через козла, розв’язувати складні математичні та фізичні задачі, зрозуміти, як, все ж таки, розмножується інфузорія туфелька. І нехай він промайне швидко, та в пам’яті залишиться назавжди. І ось, довгождана мить. Продзвенів останній перший дзвінок. Беру за руки двох маленьких дівчаток, в очах яких читається страх невідомості та невгамовна цікавість. Дві Вікторії. Досить символічно. Загадую бажання і в серці плекаю надію на те, що воно обов’язково здійсниться. Цікаво, чи здаюсь я їм такою ж великою, а момент таким недосяжним, як колись це було в мене? |
